Іграшки — як спосіб вижити. У Конотопі на Сумщині частина мешканців заробляє на пероні. Колишні вчителі, бухгалтери, продавці продають пасажирам іграшки. Вони просять не показувати їхні обличчя, бо втратять останній заробіток, адже їхня торгівля — протизаконна. Розповідає Ольга Чепіль.
— В нас стільки в Конотопі було: і поршевой завод, і арматурний, і маслозавод, і хлебзавод, і КВРЗ. Роботи вообще нема.
— А ви колись де працювали?
— Я робила бухгалтером.
— Я була помічником вихователя, і продавець-буфетник.
Тут є й з вищою освітою, і з двома вищими. Втім, розказувати про свій нинішній «пухнастий» заробіток не хоче ніхто. Як і говорити на камеру. Торгівля ж на пероні — офіційно заборонена.
— Нам і так… Куди-небудь познімають, а потім місяць ганяють, не дають торгувати. А нам надо жить, дітей учить.
Товар з лапами та хвостами привозять на продаж із сусідньої Білорусі. Маленьких пухнастиків, і тих, що без особливої фантазії, шиють удома самі.
— Такой — 60.
З п’ятої ранку потяг на Москву — і початок роботи. І до ночі, у кого плечі сильніші.
— Може, десять кілограм, може, чуть більше.
Валерій тут старожил. Він 30 років працював за станком — тепер носить на собі коней. Йде на перон, бо має троє дітей і четверо онуків. Так заробляє і зять. Робота, каже, як в казино, не вгадаєш, коли пощастить.
Валерій:
— Продали щось?
— Неа.
Геннадій Толкачов, директор конотопського місько-районного центру зайнятості:
— Десь, приблизно, один до чотирьох — це безробітні міста і безробітні району. Найбільше ми працевлаштували з початку року за такими професіями як продавець продовольчих, не продовольчих товарів, водій, тракторист.
Валерій, на жодну з таких посад не підходить, бо й так вже на пенсії. Каже, щоб вижити, в нього одна дорога — на вокзал. Те, що приносить дітям радість, для нього просто заробіток.
— Вам напевне вже ті іграшки у печінках сидять?
— Та сидять. Але без їх нікуди. Поки вони кормлять.
Ольга Чепіль, Олексій Шматов, Новини, Телеканал «Інтер»